Я була в Харкові, проте вибухів не чула. Розбудив дзвінок близької людини о 5:40. Після розмови ще хвилин десять в моїй голові були ці слова: «Збирай речі та їдь додому, почалася війна». За вікном був неймовірно красивий малиновий світанок.

Зібравши усі речі, я спустилася до метрополітену. Таксі викликати було просто неможливо. В підземці ховалися від вибухів налякані люди. Біля банкоматів, супермаркетів та на заправках були величезні черги.

Мені пощастило доїхати до потрібного місця, бо через лічені хвилини рух метрополітену повністю зупинився. Дивом придбавши останній квиток, поїхала до рідного міста. Приїхавши додому, відчула себе в безпеці. В перший день було тихо та спокійно.

Вже наступного дня стало чутно вибухи. А третього — ночували в підвалі, який з родичами облаштували усіма необхідними, теплими речами.

2 березня біля житлової п‘ятиповерхівки у центрі Ізюму російський літак скинув авіабомбу. Загинуло вісім людей. В той день ми були в будинку та встигли лише швидко перебігти з кухні до вітальні, сховатися під сходинками. Ми впали на підлогу та, прикривши голову руками, почали молитися. Після цього не виходили з підвалу.

Звуки літака дуже низькі. Найстрашніше, коли скидається авіабомба — це пронизливий писк, від взаємодії снаряда з повітрям.

3 березня надвечір російська армія гатила по місту безперестанку, впродовж декількох годин: авіаудари, гради, різна артилерія. По черзі. О десятій вечора було дев’ять авіаударів.

6 березня, не витримавши відчуття загрози життю та постійного стресу, вирішили виїхати з міста. Через декілька днів на наше подвір’я російський літак скинув бомбу. Будинок зруйновано вщент. Остання ніч в рідному місті була жахливою: 13 авіаударів та артилерійські обстріли тривали до ранку. Здригалися стіни та стеля підвалу.

Кляті орки влучили в газопровід та електропідстанцію. Без світла, газу, тепла води ми прожили там 10 днів. Було дуже страшно засинати під вибухи.

Мости через річку Сіверський Донець підірвали — Ізюм поділився на дві частини. Одну окупували російські загарбники, звідти танками розстрілювали багатоповерхівки на неокупованій території.

7 березня ворог встановив контроль над містом та продовжив атакувати Збройні сили України. 2 квітня росіянам вдалося повністю окупувати Ізюм. Цивільні, які не виїхали, опинилися в пастці.


Внаслідок авіаудару в одному з житлових будинків обвалився цілий під’їзд. Лише там загинули 54 людини. Українці намагалися врятувати своїх знайомих, але просто не змогли їх витягти, бо окупаційна влада не відреагувала на потребу у спеціальній техніці. Протягом трьох днів з-під завалів було чутно крики про допомогу.

У лікарні, яку зруйнували снарядами, не було медикаментів. Була велика кількість поранених, врятувати вдалося не всіх. Під постійними обстрілами медики виконували свою роботу. Щоб убезпечити себе та пацієнтів, вони облаштували операційну у підвалі.

Люди виживали, як могли: готували їжу на багатті біля будинків. Продуктів до магазинів не завозили. Працював ринок, проте ціни виросли в декілька разів. Для того, щоб добути питну воду, люди вистроювалися у великі черги у приватному секторі, де були колодязі. Для інших потреб набирали воду з річки. Гуманітарна допомога від росіян була дуже убогою: буханець хліба, банка тушкованки, пачка крупи, олія. Усе це давали один раз на тиждень.

Під час окупації деякі мешканці співпрацювали з росіянами. До початку війни неможливо було уявити, що у місті стільки прихильників «руського мира», які очікують «визволення». Колаборанти надавали інформацію про співробітників поліції, місцевої влади, військовослужбовців, держслужбовців та учасників АТО.

Так, окупанти казали ізюмчанам, що «не воевать пришли, а спасать», але місцеві незмінно уточнювали, чи, бува, не від хорошого життя той «порятунок».

Ворожі війська лазили по житлових будинках, грабували магазини, склади, погрожували та вбивали мирних жителів.
Після визволення міста в лісі знайшли масове поховання з майже 450 тіл. Деякі з них — з ознаками катування. Це одна з найстрашніших ілюстрацій звірств росіян у цій війні. На місці працювали міжнародні експерти.

До 24 лютого у місті мешкали понад 40 тисяч осіб. Протягом наступу російської армії та окупації в Ізюмі загинуло понад 1000 мирних жителів. Після деокупації тут живуть лише 10 тисяч. Місто майже на 90% зруйновано. Не залишилося жодної будівлі без відбитків війни.

Завод, школа чи може дитячий садочок — це військовий об’єкт? Тут немає жодних військових об’єктів.

Перебування у місті й досі є небезпечним, адже цілі вулиці заміновані. Багато українців мріють відбудувати зруйновані будинки та майже весь світ хоче, щоб Росія припинила війну та відповіла за свої злочини.

Росіяни цілеспрямовано руйнували інфраструктуру та житлові будинки, щоб вбити якнайбільше українців. Геноцид в Ізюмі не прикриєш штучним словосполученням «спеціальна воєнна операція».

Окупанти, які втратили людське обличчя, не заслуговують помилування та пробачення.

Ще ніколи й нікому я не бажала важкої смерті. Громадяни Росії власноруч це спровокували. Наш дух не зламати! Українці — сильний народ. Ця війна нас зробила сильнішими.